Тема війни і миру в офіційних документах Католицької Церкви

о. Олег Кіндій професор кафедри богослов’я УКУ, доктор патристичного богослов’я

Вступ

Усе християнське віровчення ґрунтується на заповіді любові до Бога, ближнього (Лк 10:27) і навіть до ворога (Мт 5, 43-48). Проте, різні християни по різному трактують питання війни і миру: одні знаходять аргументи для обґрунтування радикального пацифізму, а інші благословляють війська своєї держави на військову окупацію інших народів. У цьому контексті потрібно розглянути вчення Католицької Церкви, яка своє вчення базує на «теорії справедливої війни». Згідно з вченням Католицької Церкви мир є найбажанішою умовою і станом розвитку кожного суспільства. Проте, людська природа є уражена гріхом, у людей є постійна жага до влади, існують різні мови і культури, закони і релігії, тому ці фактори є джерелом постійних конфліктів, які періодично виливаються у жорстокі війни. Згідно з біблійним вченням лише в Царстві Небесному пануватиме повноцінний мир, щастя і процвітання людського роду (Об 21, 1-4), а зараз потрібно зробити все, щоб наблизити Царство Боже, але бути готовим до труднощів і війн (Мт 24, 3-39; 2 Петр 3, 3-14). Традиція справедливої війни, яка стосується історії людства до Другого Приходу Христа, розвинулася в ранній Церкві, у патристичну і схоластичну добу пізньої античності і середньовіччя, а також знайшла своє продовження у шістнадцятому столітті. З появою і поширенням зброї масового ураження у ХХ і ХХІ ст. Католицька Церкви дещо скоригувала своє ставлення до умов справедливої війни, про що свідчать офіційні звернення і документи Католицької Церкви. 

І. Формування теорії справедливої війни: пізня античність, Середньовіччя і Новий час

Амвросій Медіоланський (+397), Отець ранньої Церкви та наставник святого Августина, навчав, що війна може бути виправданою лише тоді, коли її метою є захист слабких і пригноблених. Амвросій, який був під сильним впливом римського філософа Цицерона, також вважав, що війну може оголошувати лише законна влада. Крім того, ніколи не можна вбивати невинних людей, а після припинення бойових дій до переможеної сторони завжди слід ставитися справедливо.[1]

Блаженний Августин (+430) опирався на вченні свого наставника і вважав, що мета справедливої війни – осягнути сталий мир. Для Августина метою будь-якого суспільства є встановлення та підтримка «мирного порядку», tranquilitas ordinis. Він стверджував, що військова сила може бути використана з метою встановлення або відновлення tranquilitas ordinis, але лише за надзвичайних обставин і тільки за обґрунтованої потреби. Августин навчав, що війну може оголосити лише законна влада. Справедливою і обґрунтованою причиною є захист невинних осіб від рук агресора, коли народові чиниться велика кривда. «Завдана кривда» для Августина стосується ситуації, коли один народ відмовляється повернути власність, яку він несправедливо відібрав у іншого, або коли він відмовляється виправити несправедливість, вчинену її громадянам. У таких випадках потерпілий народ має справедливі причини вести війну, але при цьому її мотивацією має бути відновлення tranquilitas ordinis. Укінці, Августин говорив про «правильний» намір розв’язування війни. Рішення йти на війну не повинно мотивуватися жорстокістю, жагою крові або бажанням помститися. Правильний намір має ґрунтуватися на справедливості і прагненні до міцного миру.[2]

Тома Аквінський (+1274) спирався на вчення Августина та визначив три необхідні критерії справедливої війни. По-перше, війна повинна бути оголошена суверенною владою. Причиною цього є те, що саме на суверена покладено обов’язок сприяти загальному благу, що включає, зокрема, захист суспільства від агресорів. Виконання цього обов’язку могло б включати ведення війни проти тих, хто може спричинити шкоди суспільству. Однак Тома обережно зазначав, що окремі громадяни не можуть залучати своїх співгромадян у війні з іншим народом, навіть якщо для цього є законні причини. Тільки правитель несе остаточну відповідальність за сприяння суспільному благу, і тому лише він може законно оголошувати війну. Другим критерієм справедливої війни є оправдана причина, тобто один народ може законно напасти на інший «через якусь провину», яку вчинив народ-винуватець. Тут Тома прямо цитував вчення Августина про те, що один народ може законно покарати інший, якщо правопорушник відмовляється «загладити» свою вину або якщо він не в змозі відновити те, що він «зловмисно захопив». Третім критерієм є правильний намір: метою ведення війни має бути придушення зла та сприяння спільному благу. Знову цитуючи Августина, Тома навчав, що правильний намір ніколи не повинен включати «бажання домінувати», «заподіяти людям біль» або жадати «жорстокої помсти».[3]

Августин і Тома Аквінський часто вважаються «архітекторами» теорії справедливої війни, але вони не єдині, хто розвивав цю традицію. Бартоломе де лас Касас (+1566) рішуче виступав проти практики використання військової сили для «навернення» людей у християнство. Своє вчення він сформулював у відповідь на дії іспанських конкістадорів на американському континенті. Томмазо Каєтан (+1534 р.) розрізняв наступальну та оборонну війну і говорив про «справедливість після війни» або необхідність відшкодувати ворогові після закінчення військових дій. Франсиско де Віторія (+1546) запропонував, мабуть, найвичерпніше трактування теорії справедливої війни, зазначивши, що війна не є виправданою, якщо вона ведеться через відмінності в релігії, бажання збільшити імперію, або для особистої слави правителя. Натомість єдиною справедливою причиною для війни є відшкодування завданої шкоди, яку несправедливо завдав агресор. Де Віторія далі стверджував, що законна влада повинна ретельно вивчити причини початку війни, і що вона повинна бути завжди готова сумлінно вести переговори на всіх етапах військового конфлікту. Крім того, він наголошував на імунітеті некомбатантів і наполягав на тому, що збройні сили не повинні завдати більше шкоди, ніж необхідно для досягнення перемоги.[4]

ІІ. Велике переосмислення: ХХ і ХХІ сторіччя

Попри те, що у попередні епохи пізньої античності, Середньовіччя і Нового часу Католицька Церква сформувала своє ставлення до питання соціальної справедливості, війни і миру, ХХ і ХХІ сторіччя внесли свої вагомі корективи. Починаючи з кінця XIX сторіччя Католицька Церква відкрила новий розділ у моральному богослов’ї під назвою соціальне вчення Католицької Церкви. Першою соціальною енциклікою, яка є епістолярним і віроучительним зверненням до вірних Католицької Церкви, було послання папи Лева XIII (+1903) Rerum novarum (Про капітал і працю «Нові речі»).[5]  У першій половині ХХ сторіччя римські понтифіки видали багато енциклік, які торкаються соціальних проблем, проте на тему війни і миру висловлювалися рідше, ніж на інші теми. Винятком є папа Пій ХІ (+1939), який у 1937 році видав своє послання до німецького народу Mit brennender Sorge (З величезною стурбованістю)[6], критикуючи порушення конкордату, договору між Ватиканом і Німеччиною, німецьким урядом Адольфа Гітела, а також засуджуючи расизм та інші аспекти нацистської ідеології.

Лише після Другої світової війни у Католицькій Церкві відбувся кардинальний перегляд теорії справедливої війни і взагалі ставлення до питань війни і миру. Це переосмислення висловив папа Іван ХХIII (+1963) у своїх енцикліках Mater et magistra (Мати і наставниця. Християнство і соціальний прогрес)[7] та Pacem in terris (Мир на землі. Про встановлення миру між усіма народами в істині, справедливості, любові та свободі)[8]. Цей понтифік був перший, хто конкретно розглянув тему взаємин народів, міжнародного права і миру в глобальному контексті. У порівнянні зі своїми попередниками Іван ХХІІІ не тільки переосмислював ситуацію, що склалася після Другої світової війни, він радше наново розмірковував над принципами, що стосуються вчення про суспільство та людську особу та її впливу на суспільний лад, наголошуючи на відповідальності людини за свої вчинки, зокрема у сфері економіки і виробництва, від чого залежить добробут і мир цілої планети[9]. Він зазначав, що у світовій економіці стрімко зростає різниця між високорозвиненими країнами та тими, що розвиваються, відтак, принципи справедливості і рівності – два слова, які папа повторював постійно, – вимагають зменшення і поступового усунення такої нерівності (Мater et magistra, 150 та 168). Іван ХХІІІ вважав, що міжнародні організації несуть левову частку відповідальності у справі нагляду за розподілом природніх ресурсів та контролю над виготовленням і поширенням ядерної зброї, яка технічно здатна знищити великі частини планети Земля (Мater et magistra, 35 і 110)[10]. Говорячи про розрив між багатими народами і тими, що розвиваються, Іван XXIII стверджував, що «економічно розвинені» країни не повинні ігнорувати бідність, голод і порушення прав людини, з якими стикаються люди у інших частинах світу, а допомагати їм долати ці соціальні проблеми. Він зазначав, що оскільки світ стає все більш взаємозалежним, стає важко, а то й неможливо підтримувати мир у країнах, де існують «надмірні дисбаланси» в економічних і соціальних структурах. 

Іван XXIII визначав кілька умов, необхідних для досягнення та збереження миру. По перше, народи повинні діяти справедливо у стосунках одних до одних, зокрема це стосується багатих країн у відношенню до бідних; по друге, завжди потрібно поважати людську гідність; по третє, потрібно підтримувати відчуття глобальної спільноти та солідарності. Він застерігав, що незалежно від технологічного або економічного прогресу, коли людство відокремлюється від Бога, воно стає «жахливим» саме для себе. З цих причин людські стосунки «вимагають правильного упорядкування» ставлення людини до Бога, який є джерелом справедливості і любові (Mater et magistra, 157 і 215, Pacem in terris, 92). У енцикліці Pacem in terris Іван XXIII підкреслював важливість поваги до прав людини та необхідність роззброєння для досягнення міцного миру. Потрібно зауважити, що ці енцикліки були написані в контексті так званої Карибської кризи 1962 року, коли людство опинилося на порозі ядерної війни. Завдяки міжнародній дипломатії, а також стараннями Католицької Церкви вдалося уникнути цієї жахливої трагедії.[11]

У цьому контексті вартує згадати й інший документ, написаний в дусі аджорнаменто, тобто оновлення Церкви, про яке мріяв Іван ХХІІІ і для чого він скликав Другий Ватиканський Собор 11 жовтня 1962 року. В одному з центральних документів, які видав цей Собор, під назвою Gaudium et Spes (Пастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Радість і надія»)[12], міститься розділ «Сприяння миру та запобігання війні», в якому викладено вчення Церкви про війну та обов’язок християн працювати заради миру. Цей документ був затверджений наступником Івана ХХІІІ папою Павлом VI 7 грудня 1965 року. Цей папа Павло VI (+1978) продовжив вчення свого попередника, стверджуючи, що в контексті появи зброї масового знищення вже важко говорити про будь-які принципи справедливої війни. Він також наголошував на зв’язку між справедливістю та миром. У своїй енцикліці Populorum progressio (Про розвиток народів)[13] він повторив слова Івана XXIII, звертаючи увагу на те, що між народами зростає надмірна економічна, соціальна та культурна нерівність. Життєво важливо, вважав Павло VI, сприяти співпраці між народами з метою покращення умов для тих, хто живе в бідності (Populorum progressio, 76). Ці ж ідеї підтримував наступник Івана ХХІІІ і Павла VI папа Іван Павло ІІ, який вважав, що «війна є найбільш варварським і найменш ефективним способом вирішення конфліктів»[14]. І хоча Іван Павло ІІ не опублікував жодної енцикліки на тему війни і миру, він залишив після себе корпус звернень, листів і послань, у яких він наполягав, що у сучасному світі не повинно бути місця ані для війни, ані для оправдання війни[15]. Крім того, під його егідою у 2004 році було видано фундаментальну працю, яку опрацювала Папська рада «Справедливість і мир», у якій запропонований повний огляд католицького соціального вчення, під назвою Компендіум соціальної доктрини Церкви[16]. Цей документ містить вичерпний огляд соціального вчення Католицької Церкви, а в одинадцятому розділі розглядається тема війни і миру та підкреслюється важливість поваги до людського життя та її гідності, прагнення до справедливості та миру, а також обов’язок християн працювати для досягнення спільного блага.

Серед соціальних документів першої половини ХХІ сторіччя, у яких безпосередньо висвітлюється тематика війни, потрібно також виокремити енцикліку Caritas in Veritate (Про інтегральний розвиток у любові і правді «Любов у правді»)[17] папи Бенедикта XVI (+2022), видану у 2009 році, у якій папа обговорював широке коло соціальних та економічних питань, причин глобальної економічної кризи, а також торкнувся проблеми війни та важливості сприяння миру через співпрацю та діалог між народами. Крім того теперішній понтифік папа Франциск у своєму апостольському посланні Evangelii Gaudium (Про проголошення Євангелії у сучасному світі «Радість Євангелія»)[18], яке він видав у 2013 році, наголошує на важливості роботи над культурою зустрічі та діалогу для сприяння миру у світі та соціальної злагоди. Франциск закликає до відновлення зобов’язань щодо соціальної справедливості та турботи про бідних. Цю думку він продовжив у своїй енцикліці Fratelli tutti (Про братерство і соціальну дружбу «Усі брати»)[19], яка була проголошена 2020 року, а також наголосив, що війна в жодному разі не може бути прийнятним інструментом досягнення миру, а «кінцева мета повної ліквідації ядерної зброї стає одночасно викликом і моральним і гуманітарним імперативом» для міжнародної спільноти (Fratelli tutti, 262). 

III. Локальні голоси в Католицькій Церкві

Окрім офіційних документів Католицької Церкви, які були проголошені римськими понтифіками, постало ще кілька документів на тематику війни і миру. Ці документи були написані і проголошені локальними Конференціями єпископів Католицької Церкви. Зокрема пастирські листи, заяви і декларації вийшли з під пера католицьких єпископів у Сполучених Штатах Америки, Федеративній Республіці Німеччина, Ірландії, Австрії, Угорщині, Нідерландах, Бельгії, Японії, Франції[20]. Більшість з них були написані 1983 року, в час піку Холодної війни, хоча і пізніше з’являлися послання на тему гонки озброєнь, загрози ядерної війни та зростаючої напруги між різними країнами і блоками країн світу. Свої міркування також висловили єпископи Української Греко-Католицької Церкви в Україні напередодні та під час широкомасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну.

У 1983 році Конференція католицьких єпископів США видала свій пастирський лист під назвою The Challenge of Peace: God’s Promise and Our Response (Виклик миру: Божа обітниця і наша відповідь)[21], який стосується питання ядерної зброї. Тут американські католицькі єпископи зверталися до американського уряду та до урядів світу із закликом до припинення гонки озброєнь та неприпустимості застосування ядерної зброї для досягнення політичних, економічних чи будь-яких інших цілей, хоча автори цього документу припускали ситуації, за яких ядерна зброя є єдиним стримуючим чинником запобігання великих міжнародних військових конфліктів. Десять років по тому єпископська конференція США видала ще один документ під назвою The Harvest of Justice is Sown in Peace (Жнива справедливості сіються в мирі)[22], у якому вони осмислювали наслідки розпаду Радянського Союзу, зміни великої геополітики, припинення гонки озброєнь та ймовірного послаблення неминучості загрози ядерної війни. Та, не зважаючи на те, що світ після 1991 року кардинально змінився, усе ж залишилися виклики, що стосуються міжнародної несправедливості, кривавих регіональних воєн та смертоносної торгівлі зброєю. 

Пастирський лист Єпископської конференції Західної Німеччини під назвою Gerechtigkeit schafft Frieden (Справедливість творить мир) від 1983 року є, мабуть, найповнішим, а також найсистематизованішим, особливо щодо біблійного поняття миру та ставлення до війни та миру в мінливому ході історії та вченні Церкви[23]. Однак, на відміну від американських єпископів, Конференція єпископів Федеративної Республіки Німеччини уникала конкретних питань, які стосувалися такої суперечливої ситуації, як розміщення американських ядерних ракет середнього класу в Західній Німеччині. Відштовхуючись від політики підтримки миру шляхом запобігання війни у рамках «всеосяжного мандату для миру», пастирський лист застосовував два підходи до етичного судження про ядерну зброю як стримуючого засобу. Для західнонімецьких єпископів це передовсім етичне судження, яке залежить від виконання двох дуже суворих умов: по-перше, мета стратегії ядерного стримування є запобігти війні, а по-друге, намір не допустити війну за допомогою ядерної зброї має силу лише тоді, коли попередньо розглянеться весь асортимент зброї для запобігання великої агресії. Ядерна зброя – виключно останній засіб для самозахисту. 

ІV. Україна і російсько-українська війна

У контексті російсько-української війни ставлення Папи Франциска до цього збройного конфлікту пройшло певну трансформацію. На початку війни він висловив протест проти вторгнення російських військ в Україну як «неприпустиму збройну агресію», засудив масові вбивства в Бучі та поцілував український прапор, надісланий йому з цього міста. В одному з інтерв’ю він застеріг предстоятеля РПЦ патріарха Кирила, щоб той не став «вівтарником Путіна». Але він не визнав Росію агресором. В інтерв’ю, опублікованому в червні, він звернувся до російських лідерів, сказавши, що вторгнення було «можливо, якось спровоковано» і застеріг від розгляду війни як простої історії про боротьбу добра зі злом. Під час молитви до Пречистої Марії у річницю Фатімських об’явлень він закликав католицький світ молитися за навернення і Росії, і України. А під час Хресної дороги в Римі у Страсний Тиждень 2022 року він запросив мовчазно нести хрест і росіянку, і українку разом. Останнім часом Папа Франциск почав висловлюватися критичніше щодо Кремля, особливо після зустрічі з патріархом Святославом Шевчуком 7 листопада 2022. Він заявив, що війська двох етнічних меншин, чеченців і бурятів, були найжорстокішими. Відтоді Ватикан приніс незвичні вибачення. Такі маневри рівновіддаленості визначають понтифікат Франциска. Папа латиноамериканського походження схоже відображає певну недовіру до Сполучених Штатів і вважає, що місце Святішого Престолу як посередника знаходиться між Заходом і його ворогами. 

У своєму Пастирському посланні Архиєрейського Синоду Української Греко-Католицької Церкви Про патріотизм як любов до рідного народу та Батьківщини[24], яке було опубліковане 5 грудня 2022 року, українські греко-католицькі єпископи пояснюють, як правильно розуміти патріотизм з християнської перспективи і якими є правила християнського переживання війни. Вони висловлюють переконання, що оборонна війна є справедливою і що вона повинна ґрунтуватися не на ненависті до ворогів, а на любові до Батьківщини і священному обов’язку її боронити, захищаючи рідну землю і свої сім’ї та родини (Про патріотизм, 3). Посилаючись на душпастирську спадщину митрополита Андрея Шептицького (+1944), українські греко-католицькі єпископи вказують на два різні види патріотизму: язичницький і християнський, де язичницький патріотизм містить у собі ненависть як визначальну рису протистояння чужинцям, у той час як християнське розуміння патріотизму ґрунтується на любові і до Батьківщини, і до ворога (Про патріотизм, 23). У іншому посланні під назвою Перемагай зло добром (Рим 12, 21) українські греко-католицькі єпископи свідчать, що у російсько-українській війні чиниться велика несправедливість супроти українського народу[25]. Ця війна є геноцидною. Проте, Церква повинна залишатися близькою до людей, слухати її потреби, зціляти рани Таїнствами, духовним супроводом, ліками розради і милосердної любові.

Матеріал сайту  Відкритий Православний Університет